parallax background
ЛЯШКА ТА ТИМОШЕНКО ВИЗНАЛИ МАЙСТРАМИ ПОПУЛІЗМУ

Видання "Новое время" визначило топ-10 українських політиків-популістів, які здатні довести країну до крайнощів заради того, щоб сподобатися електорату.

Популізм — одне з перших слів, яке вимовляє Лешек Бальцерович, радник українського прем'єра і автор польського економічного дива, у відповідь на прохання описати реалії України. Тих, хто лає владу збоку, на його думку, в країні дуже багато. При цьому "головні популісти не зазнають критики, і гірші сили користуються цією ситуацією".

Про те, що число політиків, готових робити все що завгодно заради власного рейтингу, зашкалює, говорять і вітчизняні експерти. Вони сформували тренд, встановили моду — лаяти опонентів з будь-якого приводу, навіть не намагаючись запропонувати дієву альтернативу.

На чолі тренду — двоє: Олег Ляшко, лідер Радикальної партії власного імені, і Юлія Тимошенко, багаторічний "шеф" Батьківщини. Саме цю пару прізвищ найчастіше називали опитані НВ два десятки експертів — журналісти, економісти, політологи, експерти з реформ — у відповідь на прохання назвати найбільш явних популістів серед вітчизняних політиків. Ляшко і Тимошенко перемогли в цьому рейтингу з величезним відривом.

У ТОП-5 також потрапили екс-губернатор Міхеїл Саакашвілі, президент Петро Порошенко і народний депутат від Самопомочі Семен Семенченко.

Кожен з цих п'яти політиків дав експертам свої підстави назвати його в числі королів порожніх обіцянок. Але в корені нинішнього розквіту популізму у вітчизняній політиці — про це НВ говорили аналітики — лежать не тільки особистісні якості окремих людей, але й глобальна причина — провал швидких економічних реформ. Герої рейтингу редакції, та й інші можновладці розуміють: у такій ситуації електорат вимагає виходу. Тоді вони починають пропонувати українцям "прості рішення" складних проблем. І запускають колесо популізму: за одним "простим рішенням" слідує рішення у відповідь і так далі. Зрештою зупинити вал вже не можна — йому піддаються всі, включно з представниками влади і навіть молодим поколінням вітчизняної політики.

Свою воду на колесо популізму ллє і протистояння з Росією, а також те, що українське суспільство схильне вірити в силу тих самих "простих рішень" — можливості кавалерійським наскоком розібратися з усіма проблемами. Про те, що подібні заходи зазвичай мають приховані, але дуже небезпечні наслідки, політики не говорять.

Розгойдуючи човен, вони можуть нашкодити всій країні. Ось цей момент і вважає найнебезпечнішим у нинішній ситуації Іван Міклош, колишній віце-прем'єр Словаччини, який консультує український уряд. "Найнебезпечніший ворог українців — не Володимир Путін, а популісти",— упевнений він.

Cоціальна база популізму — серйозне падіння рівня життя, розмірковує політолог Володимир Фесенко. А оскільки це падіння триває вже третій рік, то і тренд критиканства і "суцільної зради" лише міцнішає.

Якби в Україні були сильні ліві партії, що акцентують увагу на соціальних проблемах та загальній справедливості, вони б перевели цей тренд в ідеологічне та конструктивне русло. Але Фесенко уточнює: таких політсил у країні немає. Їхню нішу зайняли популісти, для яких соціальна рівність — це не ідеологія, а спосіб прийти у владу.

Тому то нинішній вітчизняний популізм багатий відтінками і варіаціями. Наприклад, сплеск войовничого патріотизму на темі блокади Донбасу і "торгівлі на крові" — один з його варіантів, вважає експерт.

Експерти відзначають схильність до зовнішніх ефектів у Саакашвілі та інших "нових демократів" — те, що можна назвати антикорупційним популізмом: обіцянки легко і швидко побороти хабарництво.

Тимошенко ж вміло — за її плечами багатий досвід — використовує соціальні теми. І за останні два роки на одному лише питанні комунальних тарифів, що болюче зросли для більшості українських домогосподарств, Леді Ю відновила свій сильно постраждалий до цього рейтинг.

Ляшко ж вже давно грає такого собі сільського лівака — з коровами, вилами і обіцянками "забрати все і поділити", а також як раз та два повернути Донбас і Крим. Для глибинки Центральної України він ідеальний типаж.

За спостереженнями Адріана Каратницького, старшого наукового співробітника Атлантичної ради, в країні з'явилася нова форма популізму — національна. Його ключове гасло — ні втручанню міжнародних структур або людей неукраїнського походження в державні чи важливі для суспільства питання.

"Популізм — дуже пластична політична модель, яку можна використовувати в найрізноманітніших ідеологічних нішах",— говорить Фесенко.

Павло Кухта, заступник голови стратегічної групи радників при Кабміні, вважає: популісти гальмують зміни в країні по всіх фронтах. Вони будують свою політичну позицію на досить простій підставі. Замість того, щоб пропонувати щось і говорити про якісь рішення, які дійсно працюють, такі політики обіцяють легкі варіанти, які, втім, ведуть у глухий кут. Наприклад, дати дешевий газ і знизити ціни. Подібне, за словами Кухти, неможливо економічно: країна отримає величезний дефіцит бюджету, і економіка звалиться.

Однак і сама влада, яку з усіх боків атакують опоненти, намагається зберегти підтримку населення. І заради цього сама втягується в гру обіцянок і простих рішень.

"Мінімальна зарплата в 3,2 тис. грн — це для мене яскравий приклад популізму",— говорить Андрій Длігач, співзасновник громадянської платформи Нова країна.

У зв'язку з тим, що колесо обіцянок і загравань з електоратом крутять всі сили, політолог Віталій Кулик озвучує універсальну для Печерських пагорбів істину: "Наш політикум настільки токсичний, що не бути популістом — значить бути маргіналом".

Його колега Євген Магда, голова Центру суспільних відносин, констатує, що лише деякі з українських політиків готові в нинішній ситуації тверезо дивитися на речі, давати об'єктивні оцінки, пропонувати непопулярні рішення. Більшість віддають перевагу у кращому разі лаятися в Фейсбуці, а в гіршому — обіцяти перед виборами щось красиве, але нездійсненне.

Популізм настільки ж поганий, наскільки погана й корупція. “Ми всі ненавидимо корупцію, вона вочевидь нам дуже шкодить,— розмірковує Кухта.— Але з економічної точки зору популізм — це не менш серйозний фактор, що приводить до відставання України".

Експерт упевнений: багато в чому винне радянське суспільство, в якому приватна ініціатива була заборонена. Людей привчали жити патерналістськи — мовляв, все за них вирішує держава і партія. Тому навіть сучасні українці схильні шукати собі серед політиків героїв, здатних одним махом вибудувати ідеальну країну. Причому зробити це так, щоб запанувала якась "соціальна справедливість" — ще одне породження радянської системи.

На цих гойдалках політики можуть розгойдуватися до нескінченності. Прикладом тому служить ринок землі. 15 років держава заявляє про те, що її потрібно пустити у вільний обіг, і рівно стільки ж політики продовжують мораторій, що забороняє продаж сільгоспнаділів. Підсумок — проблема загнана в глухий кут: земля як потужний інвестиційний інструмент не використовується, натомість сформувався її тіньовий ринок, вигідний великим агрокорпораціям, а фермерство мало розвинене.

Те ж саме — нескінченне заколисування електорату — відбувається і з різними соціальними виплатами і пенсіями. В Україні ще не було такого уряду і президента, які б не використовували цей ресурс для маніпуляцій. Тому зробити всю цю систему максимально простою та прозорою хочуть лише деякі політики.

Вибратися з такої трясовини складно. Ярослав Юрчишин, співголова ради Реанімаційного пакету реформ (РПР), пропонує впроваджувати освітні проекти і таким чином підвищувати політичну свідомість українців.

А Кулик говорить про різні цензи: наприклад, прив'язати можливість голосування до рівня достатку виборців. Або піти шляхом прибалтів, створивши інститут "негромадян", позбавлених права голосу.

Втім, Фесенко впевнений, що суспільство вже має певний імунітет від популістів. І чим далі, тим сильніше він стане проявлятися. Та ж Тимошенко зі своєю критикою комунальних тарифів не змогла підняти власний рейтинг вище позначки 20%. І вона, як і раніше, викликає серйозну антипатію у більшості виборців. Люди старшого і середнього віку пам'ятають її невдачі на посаді прем'єр-міністра, а молодь просто не вважає її своєю, бачить у ній політика старої формації.

“Відповідальний політик повинен формувати політичні та економічні інтереси, очолювати їх, вести за собою,— говорить Фесенко.— А популісти йдуть навіть не за настроями, а за інстинктами. Коли ми станемо раціональнішими, тоді і зміниться політика в країні".

За матеріалами: "Новое время"